Сергій "Колос" Мартинюк: Російська мова і культура мають стати синонімом маргінесу
Чому говорити російською мовою повинно бути соромно? Хто з українських зірок є рекордсменом по "зашкварах"? Чому державна підтримка культури критично необхідна саме зараз? Навіщо українці досі дивляться Дудя і Собчак? Про все це і не тільки - музикант і письменник Сергій Мартинюк розповів у інтерв'ю РБК-Україна.
Сергій "Колос" Мартинюк - український письменник і музикант, фронтмен гурту Фіолет, автор романів і поетичних збірок. Під час повномасштабної війни став військовослужбовцем, поєднуючи службу з музичною діяльністю та популяризацією української культури.
Його творчість поєднує емоційність, соціальні теми та сучасний музичний стиль, а книги і пісні відзначаються ліричністю та глибоким осмисленням реалій сучасності.
А ще Колос переконаний: російсько-українська війна - онтологічна, це боротьба культур, а не лише територій, тому і ставки надзвичайно високі.
У інтерв’ю РБК-Україна Мартинюк говорить, як реагувати на маніпуляцію про "російськомовних хлопців в окопах", демонізацію ТЦК, хто не має права говорити про проблеми у війську, а також ділиться думками про популярність хору Гомін, а ще назвав улюблені книги, фільми, місця в Україні і навіть дитячі YouTube-канали.
– Ти не раз наголошував, що є тотальна присутність російської мови в Києві. Чому, на твою думку, навіть після стількох років повномасштабної війни українці досі не подолали "мовний бар’єр" у побуті?
– Важко за три, десять, навіть тридцять років побороти те, що навʼязувалося сотнями років. Мінялася не просто вжиткова мова - ламалася свідомість, сприйняття своєї належності до культури.
І там де, здавалося би, ворог з ракетами, дронами і постійними некрологами в стрічках новин мав би допомогти нам остаточно позбутися меншовартості, мовної зокрема, ми досі шукаємо аргументів для багатьох українців, чому без змін не обійтися. Досі пояснюємо, що російський контент з податками в РФ вертається до нас обстрілами і терором цивільних міст. Чому говорити на загал українською, а дітям далі тулити "язик" - дно. Але я налаштований оптимістично. Бульбашки ростуть.
– Як, на твою думку, варто реагувати на "знаменитий" (хоча вже й заїжджений) у соцмережах аргумент про “російськомовних хлопців в окопах”, який часто використовують ті, хто досі не перейшов на українську?
– Це чистої води емоційна маніпуляція і перекладання відповідальності з себе на інших. Те саме відбувається, коли люди говорять про те, чому маю служити я, а не діти чиновників і депутатів.
Якщо відповідати раціонально, то мабуть варто говорити, що факт спілкування кимось на фронті російською не визначає мовну політику в мирному (відносно!) житті країни, а вона має існувати і впроваджуватися, хочеться це якимось маргіналам чи ні.
Окрім того, військові зайняті захистом країни, саме в цей момент, коли виборюють своє життя і життя держави. І багатьом з них явно не до курсів української мови. А ти можеш. Як мінімум, поки не там.
– Чи є у твоєму оточенні українські митці, чиї вчинки, попри їхню попередню проукраїнську позицію чи публічну риторику, тебе глибоко розчарували або виявились, м’яко кажучи, негідними?
– Ні. Навпаки. Багато хто визнав свою неправоту, недалекоглядність. Служать, волонтерять, збирають кошти. Так, хтось просто зіскочив з цього потягу в степи Європи. Але хай це буде на їхній совісті. Тут лишилися кращі.
М*даки підтвердити своє абсолютне м*дацтво. Іван Дорн, наприклад. Хоча навряд хтось чекав від нього іншого. Або Сергій Бабкін, який, мені здається, є рекордсменом по зашкварах.
– У соцмережах час від часу пишуть про проблеми із забезпеченням ЗСУ та інші негативні нюанси. Чи можеш ти спростувати популярні міфи або пояснити, що насправді не все так погано, як здається?
– Проблеми існують - з мобілізаційним забезпеченням, потрібною кількістю зброї, ППО тощо. І на це є обʼєктивні причини. Але дуже часто про це в соцмережах розмірковують ті, хто жодного стосунку до армії не має.
Вороже ІПСО, яке радо підхоплює і шерить "всепропальські" настрої, користається тим максимально. Показово, як демонізували ТЦК. Ніхто ж не пише, шо на один випадок якогось ситуативного деструктиву відбувається цілком буденні сотні ситуацій, де ТЦК професійно робить свою роботу. Але зради з цього не розженеш.
Фільтруйте те, що читаєте. І донатьте. Це допомагає і війську, і вашій менталці.
Музикант, письменник і військовослужбовець Сергій Мартинюк (фото надане артистом)
– Як ти оцінюєш поточну державну підтримку культури в Україні? Чи повинна держава підтримувати мистецтво в умовах тотальної війни, і які її пріоритети в цій сфері мають бути першочерговими?
– Може здаватися, що культура знов не на часі, але ця війна онтологічна - це війна культур, смислів і візій майбутнього. В далекій перспективі переможе той, чия культура буде стійкішою до викликів сучасності і працюватиме на актуальний суспільний запит, а не др*читиме на неактуальне імперське минуле, яке вичерпало себе.
Чи вистачає нашій культурі підтримки збоку держави? Спірне питання. Якщо в плейлістах української молоді досі російська музика, значить є питання… Те, що держава має вникати, комунікувати з митцями, молодим поколінням, надавати можливості - це факт. Особливо тепер, в умовах війни. Захистити українську культуру, фундувати її носіїв, зробити її агресивно життєстійкою - ось пріоритет, який має бути першочерговим.
Щиро втішений, що є, до прикладу, Український культурний фонд, який не лише фінансово сприяє реалізації проєктів, а дозволяє митцям бути вільними у формах своєї реалізації.
– Чому, на твою думку, УКФ є важливим і корисним інструментом для розвитку української культури?
– Хоча би тому, що УКФ такі єдині в своєму роді. Це і про фінансову підтримку, і діалог митців з державою, яка не лишає їх за бортом, і про стимулювання розвитку митців не лише як творчих одиниць, але і як грамотних проєктних менеджерів. Гурти записують альбоми, які за інших обставин навряд би вийшли, художники проводять концептуальні виставки…
– Які з цих проєктів тобі особисто “зайшли" і ти можеш порадити усім?
– Я думаю, про багато проєктів ви чули, можливо, навіть не здогадуючись, що це за підтримки УКФ. Подкаст "Українізейшн", Дитячий кінофест, наш поетичний проєкт "Відчуй", соціальний проєкт "Вдома" від ТНМК. Це перші, які спали на думку.
– Як ти оцінюєш популярність хору “Гомін”, який виконує кавери на чужі пісні? Це нормальний спосіб популяризації, чи, на твою думку, така практика шкодить розвитку оригінальної української музики?
– Думаю, що наша масова культура живе, самонаповнюється, шукає форми і прояви, дискутує, плодить срачі, зʼясовує стосунки, розбирається - г*мно "Смарагдове небо" чи г*мно помірковане…
Гомін дуже вайбові, хоча я навряд пішов би на такий концерт. І кавери тут це хороший інструментарій для популяризації, переосмислення того, що могло назавжди лишитися в минулому.
Я думаю, питання остаточного витіснення руснявого контенту досі не закрите, а отже актуальні всі форми і прояви: від Гомону до побратима Мирослава Кувалдіна, який робить навколовоєнний шансон.
– А як ти ставишся до каверів на власні пісні?
– Все залежить від каверів. Якщо талановито, то серце квітне, від того, що музика живе своїм життям.
Сергій Мартинюк (фото надане артистом)
– Чому, попри все, значна частина українців продовжує дивитися російський контент - Дудя, Собчак тощо? Це просто звичка чи тут криється щось глибше?
– Відсутність культурного вододілу між ними і нами, який став звичкою, і виріс з агресивної денаціоналізації українців. В дитинстві ми вживали прикре слово “наші”, на позначення зрозумілих для нас мовно продуктів, - для багатьох воно досі актуальне.
Але процес не стоїть на місці - витіснення і культзаміна відбувається. Можливо, трохи повільніше, ніж нам хотілося би. Але війна і відсутність грошей дають по себе знати. Росія вкладає космічні суми в своє кіно і культуру загалом, і робила це століттями. Ми тільки на етапі дискусій про потребу фінансування культури.
– Чи віриш ти, що після війни може повернутися попит на російську музику? І що потрібно зробити, щоб цього не допустити?
– Вірю. Тому зараз все в руках ринку, держави, митців - дійти до такої якості, кількості і всенішевості контенту, коли шукати мовно зрозумілі замінники в РФ буде вже просто непотрібно.
А ще інформаційна політика, яка чітко працюватиме з наративами про ворожість російського і непрестижність його споживання. Російська мова, культура має стати синонім маргінесу. Крапка.
– Як змінилася публіка гурту Фіолет за час повномасштабної війни? Чи відчуваєш ти, що слухач став більш вимогливим чи ж, навпаки, більш емоційним?
– Люди подорослішали. Більше плачуть, щиріше сміються, довше обіймаються, відкритіше спілкуються після концертів… Кожному є що розповісти, кожен хоче бути зараз почутим. В кожного своє життя, але нас обʼєднують спільні рани. А ще - порожні стільці на концертах, де мали би сидіти загиблі захисники. Зараз наші концерти - це про терапію, яка працює по обидва боки сцени.
– Фіолет нещодавно презентував унікальний концерт, який усі вихваляють і називають особливим. У чому полягала його унікальність і чи виправдався формат з огляду на благодійну мету?
– Особливість в новому звучанні пісень, в поєднанні двох мистецтв, в доповненні цього всього технологіями і постановкою. Я люблю кросжанровість. Джазові прочитання наших пісень, живопис з анімованими картинами, робота з крутими профіками, які відповідали за звук і світло, підтримка УКФ, спілкування з шанувальниками опісля, військові в залі… Все склалося.
Музиканти щасливі, глядачі теж. Збір поповнено приємною сумою (під час концерту було зібрано понад 150 тис. грн для підрозділу DARKNODE, де служить гітарист гурту Роман Андрухів - Ред.), а я вже міркую над новими експериментами.
Переглянути цей допис в Instagram
– Ти молодий батько. Які YouTube-канали ти дивишся разом із донькою і які б порадив іншим батькам для розвитку дітей?
– Я не так багато часу проводжу з Євою, але знаю, що на щастя зараз українського контенту для малюків багато. З тих що запамʼятав: “Пані Калина”, “Студія Назара Савка” (це автор всім відомої “Бульки"). Ще малеча дивиться англомовні канали.
А от з підлітковим україномовним контентом у нас ситуація в рази гірша. Старшу Злату доводиться контролювати у споживанні контенту, хоча вона досить свідома. Але ніша підліткового контенту українською дуже поступається російському.
– Назви свій топ фільмів і серіалів, які тебе вразили або допомогли відволіктися від реальності.
– З топами складно. Надто багато позицій. Але дуже люблю те, що робить Арі Астер та Джордан Піл. Це з режисерів останніх років пʼяти. Незмінно в глибину, сатиру, ляк і природу людського. І подумати, і відволіктися.
З останнього топового - фільм Пола Томаса Андерсона "Одна битва за іншою". Нам дуже не вистачає кіно, яке би з такою відвертістю говорило про нас.
– Які п’ять книг ти б порадив прочитати кожному українцю прямо зараз і чому?
– Прочитайте останні дві книги Артура Дроня. І поезію ("Тут були ми"), і збірку короткої прози ("Гемінґвей нічого не знає"), в якій Артур переосмислює свої воєнні досвіди. Пронизливість, яка розриває і водночас утверджує нас в своїй правоті, як людей, які захищають свою землю.
І Артем Чех з його романами останніх років про наші 90-ті і минулорічною "Піснею відкритого шляху", в якій український кріпак середини 19 століття потрапляє на громадянську війну в штатах. Це вогонь!
– Які улюблені місця та локації в Києві ти відвідуєш сьогодні, коли маєш можливість?
– Люблю гуляти з донечкою берегом Дніпра на рідних Осокорках. Там добре. Відчувається, чому я свого часу переїхав до Києва.
В людні місця зараз не тягне. Бракує часу віч-на-віч, в тиші, без зайвого. В людних місцях зараз часто тригерить - за відчуттями, в багатьох життя ні*уя не змінилося. Хоча це і поверхове враження, яке не є визначальним. Ніколи не знаєш, де брат, батько чи сестра якоїсь конкретної людини. Треба контролити емоції. З цим в мене зараз складно.
З останніх закладів, які зацінив - це "Палочки" в районі метро “Олімпійської”. Люблю східні кухні, люблю мʼясо в кисло-солодкому соусі.
– Куди б ти порадив поїхати в Україні восени? Які твої улюблені місця для подорожей країною, що допомагають відновити внутрішній ресурс?
– Хоча би Київське Полісся… Ліси вище Лютіжа, Київське море, де місцями не видно горизонту. Там гарно дихається, особливо восени, коли стопиться туристичний сезон. Плюс, можна гриби позбирати (хоча мої останні вилазки були не дуже успішними). Головне, дивитися під ноги - сюрпризів від орків ще вистачає.
Сергій Мартинюк під час концерту (фото надане артистом)
– Хто з українських музикантів, на твою думку, недооцінений? Кого б порадив послухати всім?
– Є олдскульна група Очеретяний кіт - дуже приємний, чілловий фолк-соул з цікавезними текстами і вайбом затишку.
Є гурт Марний, якого майже нема, бо Андрій Дорош в “Азові”, а Яків Марний в ДК Енергетику.
Є побратим Олександр Ремез (вокаліст київського гурту RvB - Ред.), який чудово вміє у фірмову американщину, і дуже тонко відчуває як військовий реалії війни.
Є репер Рома Майк, якому дуже гарно вдається в джазхопові груви і близьку мені лірику.
Є проект Кодло, якого вже нема, але на стрімінгах можна послухати прикольний міні-альбом… Багато чого є. І я радий, що воно існує. Попри все.