"Вони обіцяли, що живий": чому родини військових вірять ворожкам і як надія робить їх беззахисними

Родини зниклих військових іноді віддають останні гроші ворожкам та ясновидицям. І за цим стоїть зовсім не наївність

Днями в Києві затримали трьох "ворожок", які ошукали родичів загиблих та зниклих військових. Вони здійснювали психологічний тиск, змушуючи жертв брати кредити, продавати цінні речі та відносити коштовності у ломбард, аби сплатити за інформацію про рідних.

Чому й досі люди вірять таким "ворожкам" і що змушені переживати жертви, РБК-Україна спитало у психолога та експерта платформи Meclee Світлани Логвиненко.

Більше цікавого: Що таке непрожита втрата і які наслідки вона має: як відпустити біль, що з'їдає вас роками

Деталі історії з "ясновидицями"

Три "ясновидиці" пропонували свої послуги на інтернет-сайтах та через месенджери, і все це літало по соцмережах у вигляді реклами.

Зокрема, шахрайки пропонували розповісти чи жива людина і коли рідні зможуть з нею побачитися. Вони давали відповіді за запитання та обіцяли родинам загиблих та зниклих безвісти військових з'ясувати, де вони зараз знаходяться.

За словами правоохоронців, це дуже цинічний злочин, бо вони вселяли жінкам хибну надію і запевняли, що їхні чоловіки живі та скоро повернуться додому. А психологічно пригнічені жінки виносили з дому усі гроші та коштовності, щоб отримати ще більше інформації.

Одна з жертв віддала "ворожкам" близько мільйона гривень з державної виплати у зв'язку з загибеллю чоловіка. Вартість одної консультації тягнула від 6 до 50 тисяч гривень. Інша виклала 370 тисяч гривень за те, щоб зняти порчу зі свого чоловіка.

Чому й досі люди вірять таким "ворожкам"

За словами психолога, новини про таких "ясновидиць" - це не просто кримінальна хроніка. За такими речами ховається значно більше.

"Як психотерапевт, я бачу в цьому не "наївність" чи "брак логіки", а історію про граничну межу людського терпіння та спробу вижити в умовах екзистенційної катастрофи. Для людської психіки життєво важливо, щоб світ мав структуру", - пояснює Світлана Логвиненко.

Навіть смерть близької людини, попри всю трагічність, має форму, межі та ритуал прощання.

"Натомість зникнення безвісти - це розрив самої тканини буття. Це болісний стан "між", де людина не може ані оплакати втрату, ані повноцінно продовжувати життя", - каже експертка.

Вона додала, що перебування у цій точці "абсолютного ніщо" протягом місяців виснажує здатність приймати рішення.

У такому стані будь-яка відповідь, навіть фальшива, - сприймається як рятівний берег. Вона повертає світові бодай якусь форму, нехай і вигадану.

Віра у забобони чи психологічний бунт?

Як пояснює експертка, звернення до "надприродного" в таких обставинах - це не про забобони, а бунт проти обмеженості людського існування та відчайдушна спроба повернути контроль. Це намагання зламати закони реальності, де людина безпорадна, і перейти у простір, де вона нібито має таємний важіль впливу на долю.

"Шахраї пропонують швидку розв’язку там, де насправді потрібна тривала витривалість. Вони обіцяють "знання", аби клієнтка не мусила більше терпіти тишу. Проте куплена відповідь не дає спокою - вона лише на короткий час анестезує біль, який згодом повертається з новою силою", - пояснює Світлана Логвиненко.

Чому потрібно не засуджувати, а підтримувати

Надія - це те, що дозволяє нам виживати в пеклі. За своєю природою вона є проекцією майбутнього у теперішнє, вірою в те, що світ ще може бути добрим до нас. Але саме ця віра робить людину беззахисною. Надія позбавляє "імунітету" до брехні - критичне мислення починає сприйматися як ворог, що намагається вкрасти останній шанс на порятунок.

Саме цей парадокс - коли розум свідомо капітулює перед надією, аби вберегти психіку від руйнування, - зазвичай залишається невидимим для стороннього спостерігача.

"Тому, коли ми чуємо про такі випадки, виникає спокуса запитати: "Як можна було в це повірити?". Але це питання ситої людини до тієї, що помирає від голоду. Ситий оцінює якість їжі, а голодний - шукає порятунку від смерті. Війна - це наша загальна трагедія, і ми не маємо права на осуд, бо не знаємо глибини дефіциту сенсу, в якому перебуває інший", - каже психолог.

Вона пояснює, що найважче завдання для людини - витримати напругу між "вже ні" і "ще ні". В цій напрузі логіка безсила, там працює лише витривалість духу.

"Тому роль суспільства полягає не в раціональних закликах до прагматизму, а в готовності розділити з цими жінками їхню нестерпну тишу", - резюмує Світлана Логвиненко.

Ще більше цікавого:

10 хибних очікувань, які можуть вам зіпсувати не тільки стосунки, а й життя

Епідемія хейту: чому українці стали частіше конфліктувати та як зупинити колективну агресію